Результати виборів в Верховну Раду України, що відбулися 30 вересня 2007 року, ще раз довели неспроможність політичних лідерів (лідерів політичних сил) згуртувати (консолідувати) український народ біля однієї загальної ідеї подальшого розвитку України.

Автор вважає, що причина цього – відмінність національної ідентичності мешканців різних географічних областей України.

Спираючись на це, ставимо за мету виділити головні чинники національної ідентичності українського народу, особливу увагу приділивши історичним процесам її формування (етногенезу); надати рекомендації щодо консолідації українського народу.

Для виділення головних чинників національної ідентичності народу наведемо, на думу автора, найбільш прийнятну в даному випадку інтерпретацію терміну «національна ідентичність». Отже національна ідентичність – усвідомлення власної згоди та причетності до низки цінностей стосовно рідної мови, релiгiї, етичних норм, культурної спадщини, які закрiпленi в єдиній системі політичних та громадських організацій держави.

Формування етнічної самосвідомості українського народу нерозривно пов'язане з формуванням самого народу (етногенезом). Тому, розглядаючи українську культуру, не можна не зупинитися на проблемах етногенезу українців. Нагадаємо основні погляди:

1) теорія «споконвічності» – українці існують стільки, скільки взагалі існує людина сучасного типу, тобто від 30–40 тисяч до 2–3 млн. років;

2) теорія автохтонності (М.Грушевський), згідно з якою етнічну основу українців складало населення пізнього палеоліту, яке проживало на території України, а росіяни і білоруси мали свою окрему етнічну основу і територію проживання;

3) теорія «єдиної колиски» (яка була загальноприйнятою в СРСР у 1950–80-ті роки): зародження і розвиток трьох близьких слов'янських народів з єдиної древньоруської народності;

4) теорія «незалежного розвитку окремих східнослов'янських народів», тобто українців, росіян, білорусів, яка набула поширення останнім часом.

Проведемо загальний екскурс в українську історію, щоб сформувати уявлення про те, як формувався український етнос.

Сьогодні підкреслюється, що Київська Русь була поліетнічною, тобто багатонаціональною державою. В основному в сучасній літературі початком націогенезису українців вважається період Київської Русі, хоч він і не досяг тоді завершення. Згодом внаслідок несприятливих історичних обставин цей процес був перерваний і поновився на повну силу в XV–XVII сторіччях. У цьому, імовірно, і полягає специфіка етногенезу українців.

Український етнос остаточно сформувався на рубежі XVI–XVII століть, причому каталізаторами цього процесу стали загроза фізичного знищення з боку Степу (утворення Кримського ханства – васала Османської імперії), національний гніт польської шляхти і внутрішня зрада еліти – перехід аристократії до католицтва і укладення церковної унії. На хвилі національної боротьби росла національна самосвідомість. Остання виявилася на побутовому рівні в усвідомленні своєї приналежності до «руського народу», а на вищому, ідеологічному рівні – у боротьбі за національні права, за православ'я, за створення національних державних інститутів і атрибутів.

Складність етнічної історії українців відбилася і в різноманітності самоназв (етнонімів), назв з боку інших народів, а також назв країни і держави. З моменту зародження українського етносу ключовим було поняття Русь. Причому в різні періоди домінували такі його варіанти: VI–XI ст. – Русь; з 1395 р. – Мала Русь; у XVII–XVIII ст. – Малоросія; XIX ст.-початок ХХ ст. – Україна-Русь. Визнання назви «Україна» (уперше згадане у 1187 р.) відбулося у XVII столітті, але тоді воно співіснувало з іншим – «Малоросія», яке набуло широкого розповсюдження після приєднання України до Московської держави. Тільки з початку ХХ століття етнонім «Україна» став домінуючим.

Слід виділити і таку особливість: спочатку Руссю, а потім Україною називали центральну область, тобто Київську землю, а потім звідси найменування «Русь» розповсюдилося на все східне слов'янство, а «Україна» пізніше на все українство. Тобто назва «Русь» сформувалася як спільнослов'янський термін, і саме тому Московська держава взяла його собі у назву для утвердження концепції «Третього Риму». Що стосується назви «Україна», то є декілька пояснень його походження: або від «краю» – кордону зі Степом, або від слова «країна» інша версія – «край» як батьківщина, вітчизна, та ін.

Що стосується самоназви «українець», то вона довго була малопоширеною. Це багато в чому можна пояснити труднощами етносоціального розвитку. Синонімами виступали терміни «козак», «козацький народ», одночасно продовжували існувати і старі самоназви «руські», «русини». Тільки в умовах національного відродження у другій половині XIX століття остаточно утвердилася самоназва «українець». Таким чином, в етнічній історії українців можна виділити три ключові етнооб'єднуючі самоназви:

Сьогодні українці складають основне населення держави Україна. Це один з найбільших народів Європи і другий за чисельністю у слов'янському світі. Згідно з останнім переписом (1989 р.) українці в своїй країні становили майже дві третини населення (72,7%). Тут проживало 84,8% українців, які жили в тогочасному СРСР – 37,4 млн. В основному українці рівномірно розподілені по всій території держави за винятком Криму і південного сходу. У сільській місцевості вони складають до 90% населення, в містах – до 70%.

В світовому контексті українці належать до слов'янської групи індоєвропейської етнолінгвістичної сім'ї. Український етнос складається з:

Великий вплив на формування етнічної самосвідомості мають міграційні процеси. Розглянемо основні чинники міграції українського народу та виникнення діаспор.

Умовно вирізняють декілька великих міграційних процесів українського народу.

Східну міграцію. Вона проходила під впливом таких процесів у Російській імперії як російська територіальна експансія на Південь і Схід та політика Московської держави щодо козацтва – витиснення козацтва з Низового Подніпров'я та заселення козаками нових прикордонних земель за межами "Новоросії"; надання льготних умов для переселення слов'янської селянської людності у Сибір та на Далекий Схід.

Внаслідок цього сотні тисяч українців оселилися за межами території власне України, в суміжних з нею регіонах – Кубані, Приазов'ї, Центрально-Чорноземній області РФ, на Дунаї. Значне число українців переселилося до Сибіру і на Далекий Схід (східна діаспора). У колишніх радянських республіках проживає: в Російській Федерації (Кубань, Приазов'я, Центрально-Чорноземний район) – 4,4 млн. етнічних українців, Казахстані – біля 2 млн., Молдові – 561 тис., Бєларусі – 291 тис.

Західну міграцію. На американський континент еміграція відбувалася в основному з українських земель, які входили до складу Австро-Угорщини. Тільки в кінці XIX-початку ХХ столітті вона склала понад 700 тисяч чоловік.

Сучасні еміграційні процеси активізувалися після розпаду СРСР. У далекому зарубіжжі найбільше українців живе у США – приблизно 1 млн., Канаді – понад півмільйона, в Аргентині і Бразилії по 200 тисяч, Польщі – близько 300 тисяч чоловік. Потрібно зазначити, що потужна компактна етнічна маса українців, яка існувала на території Польщі (Холмщина, Підляшшя), після проведеної в 1947 р. операції «Вісла» по переселенню їх в західні воєводства фактично перестала існувати. Всього за офіційними даними, на середину 1989 р. кількість українців у світі становила 46,2 млн. За деякими сучасними оцінками, кількість українців тільки в діаспорі досягає 20–30 млн., а загальна кількість становить 60–70 млн.

Однак, незважаючи на значну еміграцію, чисельність населення України зростала. Так, в 1897 р. вона становила 28,4 млн., а в 1913 р. – вже 35,2 млн. У той же час починаючи з XIX ст. в основному внаслідок освоєння і промислового розвитку Півдня і Сходу України, що призвело до переселення сюди великої маси людей з інших регіонів Російської держави, питома вага тут українців меншала. Так, якщо в XVIII ст. українці складали близько 85% населення у межах сучасної України, то в XIX ст. – приблизно 80%, а у ХХ ст. – біля 74%.

Зазначені міграційні процеси призвели до формування наступної сучасної демографічної картини в Україні (див. рис.1).

Рис.1. Частка етнічних українців по областях України (Дані перепису населення 2001 р.).

Аналізуючи ситуацію, стає зрозумілою обумовленість відмінності у сучасних українців основних рис етносу, що формують національну ідентичність: рідної мови (по внутрішньому переконанню), релігії (в Україні історично представлені 3-и релігії – православ’я, католицизм, мусульманство), етичних норм, культурної спадщини.

Спираючись на вище викладене, можна стверджувати, що подальший розвиток України обумовлює необхідність подолання цих розбіжностей у національній ідентичності його населення.

Надамо вірогідні шляхи подолання («згладжування») головних «поділів» українського суспільства.

Історичні поділи іcнyють лише в пам’яті людей, тому держава може позбавити суспільство комплексів «меншого брату» та «homo sovieticus», досліджуючи и популяризуючи найбільш самостійних, активних, незалежних діячів чи установи, їх творчі та політичні ідеї, стосунки з іншими державами чи успішну працю за кордоном, а також в загалом часи і їх обставини, коли нація максимально з’єднувалась. Приклади: визвольна боротьба і з’єднання держави під Богданом Хмельницьким, національно спрямована діяльність та твори Тараса Шевченко, утворення незалежної України під проводом Михайла Грушевського у 1917 р. та ін. Дослідження таких постатей як Іван Мазепа, Симон Петлюра, Cтепан Бандера треба проводити об’єктивно і показувати їх суперечливу сутність, яка була спричинена тогочасними зовнішніми поділами України.

Географічні поділи можуть бути подоланими з допомогою розвитку сучасних інформаційних засобів і організації діаспор, яки включать відокремлені частини українців в єдине суспільне життя.

Соціально-економічні поділи можуть бути вирішені через розвиток системи бюджетних відносин між Києвом та областями, за допомогою якої буде забезпечено однакові умови життя та ведіння бізнесу у всій Україні. Можливості цієї системи не безмежні; східні промислові області (потенційні донори) завжди будуть прагнути до більших політичних прав, а отже, вирішення проблеми соціально-економічні розподілів неможливе без утворення рівних культурно-релігійних умов у всій державі.

Релігійні поділи можуть бути частково вирішені лише за умов надання одночасно Ватиканом та Константинополем автокефалії греко-католикам та православним, утворення єдиної православної української церкви, налагодження постійного спілкування і узгодженої політиці між ними, підвищення рівня толерантності обох громад друг до друга. В найкращому випадку Україну очікує приклад Німеччини, де також присутні два географічних релігійних центра – католики на півдні та протестанти на півночі та сході (лютерани), але немає ніяких протистоянь як на державному, так і на побутовому рівні, велика частка змішаних шлюбів, а в одних і тих храмах проводяться богослужіння різних церков.

Мовні поділи можуть бути вирішені з впровадженням більш поміркованої мовної політики держави щодо системи освіти, культури, ЗМІ, яки формують суспільне інформаційне поле в усіх областях країни пропорційно до національної структури. В русифікованих регіонах потрібно утворення по-перше єдиного з українськими культурного, а вже потім мовного простору. Культурні потреби національних меншин можуть бути забезпечені через систему шкіл меншин та культурно-мовних центрів, фінансованих паритетно Україною та МЗС іноземних держав. На крупних підприємствах можливо також впровадити корпоративні кодекси, яки передбачають спілкування на українській мові.

Політичні поділи сучасної держави базуються на існуючих культурних, релігійних та мовних протиріччях, тому держава та еліти мають докласти зусиль до прийняття переважною більшістю населення низки загальнонаціональних ідей. Головні розходження між партіями мають зміститися до питання міри втручання держави у ринкові та соціальні відносини. Зовнішньополітичні цілі повинні стати темою аналітичних досліджень та відвертої суспільної дискусії.

Дотримуючись наведених рекомендацій, можна стверджувати, що при умовах збереження постійності політики держави, процес формування сучасного українського етносу, національної ідентичності вийде з шістнадцятирічного ступору.

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА