Пронін В.С., Проніна Н.О.

ДЕЯКІ АСПЕКТИ ПЕРЕБУДОВИ УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА В УМОВАХ СУЧАСНИХ ІНСТИТУЦІЙНИХ ЗМІН

Напрями поглиблення досліджень економічних процесів повинні відбуватися в органічній єдності економічного й соціального. Недостатня увага до одного з компонентів певної цілісної системи суспільства призводить до погіршення умов функціонування іншого, до негативних системних змін, провокує появу й поглиблення тенденції до ентропії та хаосу. Такий підхід забезпечує розуміння проблеми пошуку найефективніших інститутів та інструментів, за допомогою яких можна забезпечити надійне та стабільне застосування економічної й позаекономічної мотивації до праці та економічного зростання.

Особливості перехідного стану країн, які знаходяться на різних етапах розвитку, полягають у тому, що в одних випадках (насамперед це стосується розвинених країн) проблема полягає у необхідності еволюції окремих інститутів або блоків інститутів, оскільки базову інституційну систему вже сформовано, в інших – як, наприклад, в Україні, - відбувається процес становлення базової основи, що значно ускладнює як цілі соціально-економічного розвитку, так і можливості їхньої реалізації. При цьому будь-які існуючі інститути є результатом процесів, що відбувалися в минулому, тому вони "пристосовані до обставин минулого і не знаходяться в гармонії з вимогами часу” [2, 202]. Отже, навіть у розвинених країнах Заходу сформовану систему інститутів не завжди гармонізовано з вимогами часу, що зобов’язує до постійних змін.

В Україні впродовж кінця ХХ століття було запроваджено інституційні зміни, прийнято необхідні закони і сформовано певну кількість інститутів для їхньої реалізації й впливу на трудовий потенціал суспільства. Позитивними в інституційних перетвореннях у сфері праці й зайнятості населення можна вважати:

появу принципово нових сфер, видів діяльності та форм трудової активності населення, розвиток і диверсифікацію структури підприємництва;

формування нової структури й джерел доходів;

виникнення нових секторів економіки на основі правового й реального оформлення інституту приватної власності;

укладення нових засад соціально-трудових відносин;

розробку й впровадження нової системи соціального захисту населення;

організацію Державної служби зайнятості й створення Державного Фонду сприяння зайнятості населення.

Аналіз публікацій, програм державної політики дає можливість зрозуміти, що суттєвих інституційних перетворень, відчутних результатів у розв'язанні соціальних проблем доки немає. Ринок праці залишається малоефективним, а створені інститути слабо виконують функції мотивації і стимулюють соціально-економічні зміни. Тому найважливішим завданням сьогодення є продовження реформування ринку праці, подолання бідності, динамічного підвищення рівня життя громадян, збереження й зміцнення наявного людського капіталу країни, соціальний захист населення тощо.

На думку авторів, залишаються недостатньо вивченими проблеми взаємодії й взаємозв'язку таких інституцій, як правила, норми, традиції, свідомість і психологічний стан населення, мотивація, зайнятість, трудовий потенціал і соціальний захист. При цьому найважливіші макроекономічні проблеми, наприклад, безробіття й бідність, наявність середнього класу і соціальний захист, рівень і якість життя дедалі частіше в дослідженнях пояснюються інституційними чинниками. Власне цей напрям у наукових дослідженнях і визначив проблематику теми доповіді.

Сьогодні успіх у проведенні соціальних змін у суспільстві багато в чому залежить від суто психологічних аспектів, настроїв і традицій українського суспільства. Вони відіграють принципову роль у комплексі заходів, спрямованих на розвиток ринкових відносин, перетворень, щодо цього. Проблема не лише в тому, щоб змінити саму реальність – економіку, політичні інститути, а й скоригувати суб'єктивне ставлення людей до реальності, що змінюється, тобто створити новий соціальний світ, який би існував як норма життя багатьох наших співвітчизників.

Без урахування психологічного фактора як інституційного чинника стану суспільства суттєві перетворення загалі неможливі. Реформи, які проводяться в Україні. Супроводжуються великими негараздами, труднощами і моральними втратами для широких мас населення. Позитивні наслідки, якщо вони і будуть, окресляться згодом, а негаразди неминучі сьогодні. Йдеться не тільки про втрати суто економічні – інфляція, спад виробництва, зменшення споживання, погіршення здоров'я та умов життя тощо. Нові соціальні умови ставлять перед людиною завдання, до рішення яких її не готували ні традиційна система виховання, ні весь минулий уклад життя. Так, заробітна плата більшої частини робітників опинилася в залежності від чинників, які вона здатна контролювати значно менше, ніж раніше. Ці та інші втрати мусять бути компенсовані, інакше залишатимуться невдоволення реформами, зростання соціальної напруги та конфліктів з існуючою владою. Можливості "матеріальної” компенсації в Україні зараз  украй обмежені. Звідси постає необхідність більше уваги приділяти факторам, які виконують роль психологічних компенсаторів. Влада має бути чесною в оцінці ситуації, забезпечити максимальну відкритість процедур прийняття рішень на всіх рівнях. Люди країни повинні знати, що конкретно застосовує влада в боротьбі з корупцією та яких заходів вона вживає для того, щоб припинити подібні явища в майбутньому. Також населення хоче й має право знати, скільки грошей витрачається на облаштування службових і неслужбових апартаментів апарату управління, утримання депутатського корпусу, витрати на відрядження за кордон, прийоми, представництва та ін..

Більшість населення, яка стала основною жертвою невдалих перебудов, так і не отримала реального доступу до прийняття стратегічних рішень у соціально-економічному житті. Їх хід спрямовують як колись владні структури, без зворотного зв'язку. Все це не може не віддаляти владу від народу, і тоді останній, втрачаючи рештки довіри до реформ і реформаторів, спрямовує свій пошук на інші спроби компенсацій несприятливих змін.

Вищенаведене дає підстави стверджувати про втрату часу як найважливішого чинника, який лежить в основі соціально-економічних досягнень і прогресу. Питання про темпи проведення реформ було й залишається дуже актуальним. Воно також тісно пов'язане з процесами сприйняття та відчуження різними групами населення змін, що відбуваються. Всякого роду "обвальні нововведення” дуже небезпечні. Навіть якщо вони зрештою і будуть сприятливими, але час проведення їх буде занадто швидким, це унеможливить оцінку їх населенням і включення до системи цінностей і норм поведінки. Нині швидкий злам звичних форм поведінки, свідомості супроводжується сприйняттям надзвичайних втрат, деградацією соціального життя і психологічним дискомфортом. Отже, політикам і реформаторам важливо знайти саме оптимальний темп змін. При цьому нове мусить досить довго існувати паралельно із старим, щоб населення могло оцінити його переваги і зробити свідомий вибір на його користь замість того, щоб пристосовуватися до нового як до неконтрольованого й невблаганного природного процесу. Власне це є еволюційний шлях трансформації суспільства, дослідженню якого особливу увагу приділяють ряд іноземних і вітчизняних вчених і політиків [4, 288; 5, 32-36; 6, 1008; 7, 15-38];

Інституційну структуру соціально-деформованої системи неможливо швидко зруйнувати. ЇЇ залишки характеризують різні групи населення, яким властиві певні цінності їхнього способу життя (традицій). За умов обвального, шокового характеру змін покращення, які відчули одні групи людей, далеко не покривають втрат, що випали на долю інших груп. З втратою свого соціального статусу, з погіршенням матеріальних умов їхнє соціальне життя зводиться до виживання. Вони стали жертвою й ціною, яку суспільство сплачує за зміни, що відбуваються. Ці соціальні групи живлять середовище тоталітарних, псевдонародних, брехне політичних рухів та ін.

Отже, якщо звичними і соціально утворюючими нормами укладу життя більшості населення була загальна зайнятість, гарантованість певного рівня доходів і стабільність життя, тоді в політиці реформ слід було уникати кроків, які б суттєво змінювали ці інституції. Неповага до ролі цих інституцій під час проведення реформ в Україні обернулася зростанням процесів соціальної деградації, бідності, зубожіння й здичавіння.

Необхідно враховувати, що безробітні – це не просто невикористаний або зайвий ресурс, а це люди з втраченим (занедбаним) соціальним статусом (динамікою), які схильні до непередбачуваних та антисоціальних форм поведінки.

Вищенаведене доводить, що найреалістичнішим є еволюційний хід соціально-економічних перетворень. Тобто відносно тривале існування "старих” і "нових” укладів у перехідний період. Власне постсоціалістична практика підтвердила згубність швидкостиглого рішення проблеми старих виробництв, що супроводжувалося катастрофічним спадом випуску продукції ростом безробіття та іншими негативними явищами в усіх сферах суспільного життя. На думку авторів, у реальності слід діяти зовсім інакше, необхідна гнучка й виважена соціального політика, яка має спиратися не на наївні уявлення реформаторів, а на суворі висновки з інституційної теорії. Вона по-новому ставить питання про роль і вплив таких важливих соціальних параметрів розвитку економіки й суспільства, як соціальне розмежування населення за різними ознаками, рівень життя громадян, їх соціального захисту, демографічна криза, своєрідний «конфлікт менталітетів» населення України за географічною ознакою тощо.

Побудова соціально врівноваженого суспільства та економіки інноваційного типу вимагає наявності нового людського потенціалу. Але сьогоднішній стан "зносу” і "втомленості” населення призвів до деформації генофонду, який у майбутньому буде важко нормалізувати. Тому автори вважають, що стратегічні орієнтири проведення радикальних інституційних змін у соціально-економічній сфері повинні включати:

запобігання загрозам соціальної безпеки (економічної, психологічної, духовної), які викликаються погіршенням умов і якості життя, станом анемії в суспільстві тощо;

зміцнення адаптованості населення до ринкових умов, формування міцного середнього класу, ліквідація бідності як гарантів соціально-політичної стабільності;

всебічна (матеріальна, психологічна, культурна та ін.) підтримка сім'ї як головного соціального інституту, який виповнює такі важливі в контексті нашої статті функції як виховну та економічну.